ТОП-5 книг, які "накриють" емоціями кожного

Команда сайту "3849.com.ua" підготувала підбірку книг, які зачіплять душу кожного.

Джон Бойн "Хлопчик у смугастій піжамі"

Якщо ви не вірите, що історія про 9-річного хлопчака може звести на нівець будь-яку тоталітарну ідеологію та мілітарні перегони, тоді ви просто не читали "Хлопчика у смугастій піжамі" ірландського письменника Джона Бойна. Роман номінований на два десятки літературних премій, в тому числі і на British Book Award, виданий 50-тьма мовами світу, а у 2008 році був екранізованим. Що спричинило до такої популярності? Дитяча невинність і переконання у тому, що усі ми рівні, а коючий дріт – лиш умовність. Тепер книгу можуть прочитати й українці – видання побачило світ у перекладі Віктора Шовкуна у "Видавництві Старого Лева".

У центрі книги – 9-річний Бруно, який безтурботно живе в прекрасному п'ятиповерховому будинку в центрі Берліна разом зі своєю родиною і друзями. Щастя Бруно тьмяніє в той день, коли покоївка, пакуючи валізу малого, розповідає про переїзд родини в інше місто. Батька Бруно – військового офіцера – підвищили по службі. І хоча хлопчика не оминає хвиля занепокоєння, що охоплює з цього приводу його найближчих родичів (німецьких інтелігентів), він очікує знайти нових друзів. Проте потоваришувати з кимось у Геть-Звідси виявляється непросто. Ані гойдалки, ані ігри з прислугою не тішать його. Тож хлопчик іде до дивного табору неподалік, де живуть люди, що всі як один одягнені у смугасті піжами. Там він знаходить найкращого друга – Шмуля, що народився з Бруно в один день. Хлопцям цікаво та весело спілкуватися, хоча їх й розділяє паркан з колючого дроту. І, звісно, коли у друга трапляється біда – батько Шмуля раптово зникає – Бруно перевдягається в смугасту піжаму, щоб допомогти йому...

Роман "Хлопчик у смугастій піжамі" — не про війну. Він про щиру дитячу дружбу. Про амбіції, які ні перед чим не зупиняються. Про євреїв, яким вдалося навіть в гетто не втрачати людяності. І все це приправлено відчаєм та нанизано на життя однієї родини, в якій кожен нещасливий по-своєму.

Ден Браун "Код да Вінчі"

Останнім часом читачам дуже подобаються книги про таємні товариства і змовини. Ці історії заворожують і огортають серпанком таємниці всю історію людства. Саме тому люди обирають для прочитання книги Дена Брауна.

Париж. Лувр. Вбитий куратор Лувра - Жак Соньер. Біля його тіла виявляють напис, де є ім'я професора. Його привозять на місце вбивства, так як його підозрюють. На місце злочину прибуває онука вбитого і з цього моменту події починають наростати, як снігова куля.

Ленгдон біжить від поліції разом з Софі, яким належить розібратися в посланні, які було залишено убитим на одній з картин Леонардо да Вінчі. На них починається полювання, але кожен раз вони вислизають від правоохоронців.

З'являється таємне товариство - Пріорат Сіону, який зберігає таємницю Святого Грааля. І як доводить професор, що цей предмет, чи не чаша, а символ жінки. А вірніше дружини Ісуса - Марії Магдалини. А Пріорат Сіону майже два тисячоліття охороняють нащадків божого сина, на яких полювати католицька угруповання Опус Деї. Члени Опус Деї мріють поховати таємницю Ісуса і Марії назавжди, щоб ніхто не дізнався правду про непогрішимість церкви та релігійної історії, які священики багато століть назад переписали.

Ця книга змусить кожного трохи по-іншому поглянути на католицьку церкву, та й взагалі на релігію. Ден Браун пише досить цікаві речі і версії минулих часів. Змушує подивитися на світ під іншим кутом і почати самому шукати відповіді на деякі питання.

Не обійшлося в цій книзі і без творів мистецтва, які описані досить точно. І знову мене вразила прихована символіка, яка знаходитиметься у всіх на виду, але ніхто її не помічає. І нехай це буде вигадкою, але ніхто не заважає мені, та й вам теж, прочитати наукові праці з символіки в творах мистецтва.

До останньої сторінки читач буде у напрузі і всією душею бажатиме Роберту впоратися з усіма труднощами.

Деніел Кіз "Таємнича історія Біллі Міллігана"

"Таємнича історії Біллі Міллігана" – це історія в стилі Олівера Сакса про людину з діагнозом "множинна особистість". В кінці 70-х в США, в штаті Огайо, Біллі Мілліган був заарештований за звинуваченням у декількох пограбуваннях і зґвалтуваннях. В ході психологічного обстеження з’ясувалося, що в його голові проживають 24 (двадцять чотири!) окремі особистості, серед яких: інтелектуал-англієць, югослав, шахрай, електрик, художник, лесбіянка, восьмирічна дитина, – і ціла купа інших.

Деніел Кіз обрав відсторонену, документальну лінію оповіді – мінімум белетристики та роздумів. Автор ні на секунду не дає читачеві забути про те, що перед ним не якийсь там фантастичний роман, а справжня історія про судову експертизу. Текст нуднуватий, але побудований грамотно – історія арешту і суду над Біллі Мілліганом перемежовується зі стенограмами розмов автора з головним героєм; точніше – з героями, що живуть в його голові. Кіз поступово знайомить нас з ними, – а це нелегко, адже не всі особистості Біллі доброзичливі, – є і такі, хто хоче приховати свою присутність – вони заважають один одному, брешуть, прикидаються, плутають сліди або просто грублять.

Тут є все, що ви хотіли знати про механізм роботи "множинної особистості", але соромилися запитати: всі ці дивні характери – вони можуть бути об’ємними або одновимірними – вони схожі на мікроспільноту, де у кожного є роль: один захищає, друга – любить, третій – бере на себе весь біль, четвертий – завдає болю, і т.д. Але, навіть не дивлячись на це, вони – не просто раз і назавжди задані психотипи – вони розвиваються, вчаться, творять і проживають свої життя там – в дальньому кутку лімбічної системи Біллі. Взагалі, найцікавіше тут – це стежити за тим, як розкриваються персонажі: вони товчуться в голові "носія", як в тісній темній кімнаті – і кожен хоче (або – не хоче) розповісти свою історію. І оскільки тіло на всіх одне – вони начебто стоять в черзі, там, в підвалах свідомості, чекаючи можливості вийти назовні, до світла ("зайняти пляму").

І вся ця цікава (і не дуже), навколо наукова тяганина могла б тривати довго, але Деніел Кіз – хороший письменник: він чітко вибирає час – і запитує найважливіше: "а що ж з Біллі?" І дійсно: що з Біллі? Що відбувається з основною особистістю, коли одне з його / її побічних свідомостей виривається вперед і займає тіло?

І після цього питання книга набуває нового сенсу – психотерапевтичний казус перетворюється в трагічну історію про людину, яка втратила контроль над тілом; про людину, замкнену всередині власної підсвідомості. Коли Біллі – істинний, справжній Біллі – отримує можливість говорити, то перші його слова – це благання про допомогу.

Деніел Кіз "Квіти для Елджернона"

Ідею цього роману автор виношував протягом 14 років. В основі книги лежить проблема експериментального збільшення інтелекту людини. А почалося все це з одного невеликого, але дуже пронизливого моменту. Майбутній письменник викладав мову в школі для дітей з обмеженими інтелектуальними здібностями. На одній із перерв до нього підійшов учень і запитав, чи переведуть його до звичайної школи, якщо він буде дуже старанно вчитися і стане розумним.

В усіх ситуаціях ми звикли покладатися на свій розум. Роман Деніела Кіза "Квіти для Елджернона" знайомить нас із Чарлі Гордоном – 32-річним прибиральником, який має руки, ноги, очі, вуха, голос – усе, крім розуму. Двоє вчених: Доктор Штраус і Доктор Немюр після вдалої операції з підвищення інтелекту над білою мишею по кличці Елджернон вирішують провести аналогічну операцію над розумово неповноцінною людиною. Чарлі стає добровольцем.

Увесь роман написано в формі звітів Чарлі про події, які з ним відбуваються, що додає відчуття реальності. Текст Деніела Кіза доволі простий, але відкриває собою безліч непростих речей. Хоча жанр книги – "наукова фантастика", головна сюжетна лінія торкається здебільшого проблем соціуму і психології. Історія переконує в тому, що людина складається з душі та розуму, й одне не має перекривати інше. Книга змінює ставлення до таких людей, як Чарлі, наділяє їх тим, що ми звикли називати життям.

З дитинства Чарлі вважав: чим ти розумніший, тим більше в тебе друзів. Він виріс і вважав друзями людей, які насміхалися над ним, бо не розумів цього. Він став розумнішим за будь-яку людину і став самотнім, бо ніхто не хотів спілкуватися з тим, кого не розуміють. Якби Чарлі не змінювався, він би залишився для усіх іншим.

Батьки для Чарлі – образ неоднозначний: ніжність і любов, що через хвилину могли зламатися потужним ударом сильної руки. Ця суперечливість стосунків із батьками зберігається до кінця книги: навіть тоді, коли Чарлі усе згадав, він не зміг відчути до них ненависть чи образу. Все чого він прагнув – бути гордістю для батьків, хоча остання зустріч з ними залишила після себе лише спокій і смуток.

Для не-розумного Чарлі Доктор Штраус і Доктор Немюр були геніями, накопиченням чистої науки. Але згодом з’являється усвідомлення того, що проводили операцію вони майже "в сліпу" і зовсім не для того, щоби здійснити мрії Чарлі. Ця ситуація дуже схожа на ті, що трапляються в житті підлітків: усе, що було намальовано білим і чорним, набуває тіней чи виявляється чимось іншим.

Дуже важливим персонажем книги "Квіти для Елджернона" є Аліса Кініан – кохання Чарлі. Замінюючи близьких, вона стає вічною підтримкою для головного героя.

І звісно, сам Елджернон. Спостерігаючи за ним, Чарлі поступово розуміє, що для людей він лише піддослідний, дивина, "експонат у музеї". Що вчені виставляють все так, ніби створили його, Чарлі. Єдине чого він хотів – довести, що завжди був особистістю. Просто ніхто не хотів цього помічати.

Маркус Зузак "Крадійка книжок"

Роман "Крадійка книжок" розповідає про життя дівчинки під час війни. Автор книги, австралійський письменник Маркус Зузак, не загострює увагу читачів на тому, що це якась особлива героїня, навпаки, Лізель Мемінгер – звичайна сирота. Змушена вперше познайомитися зі Смертю, вона втрачає рідну матір назавжди, але й знаходить нову родину – грубу "жінку-шафу" Розу та чоловіка зі срібними очима Ганса. Із "Крадійкою книжок" так чи інашке задумуєшся про відносини у власному домі та переосмислюєш значення вислову "батьківська любов".

Звичайно, автор роману маніпулює жалістю, проте оригінальний спосіб оповіді певною мірою нівелює це враження. Історія героїв з вкрапленнями коментарів автора та Смерті, з невеликими "спойлерами", якими Зузак немов дражнить читачів, то забігаючи зі смертями персонажів зовсім наперед, то знову згадуючи про події в останню мить. Тим не менш, ще з перших сторінок Зузак змушує читачів перейнятися до Лізель певними почуттями. Спочатку це лише жалість. Та згодом, дізнаючись про різні подіїї й обставини життя дівчини, як от про стосунки з татом Хансом чи знайомство з розбишакою Руді, Лізель постає вже більш сміливою та кумедною дівчиною, силі духу якої кожен може інколи позаздрити.

А на периферії всього цього – нацистська Німеччина. Та сама, що у багатьох інших книгах описана, як кровожерна та жахлива країна з такими ж жителями. Однак, читаючи саме цей твір, де усі події розгортаються в Німеччині часів Другої світової, читач довідується, що німці також страждали від війни.

Ще однією з особливостей книги є її оповідач. Історію крадійки книг нам розповідає сама Смерть. Проте автор показує, що додаток "сама" тут просто недоречний. Смерть у творі не є чимось особливим, він немов переконує читачів, що він і не "забирає" життя, він – лише слуга війни, лише інструмент, хоч і найвідданіший… І саме тому тільки Смерть може повною мірою оцінити людину. Її красу, потворство, і в той же час "здоровий глузд, якого людині вистачає хоча б померти". Неабияк переосмислюється роль смерті, сенс існування кожної особистості в цілому та окремо.

Та майстерність Зузака полягає в іншому. Література – це мистецтво слова. І Маркус Зузак ним володіє. Його неперевершені описи, порівняння, фантазійність, що межує з чарівною "дитячою". "Небо кольору темного шоколаду", "картонні хмари", "у повітрі розбризкується крик"… Так, спершу здається, що ці речі просто несумісні. Але автор змушує повірити у ці описи, і вони ніби живі, квітнуть фарбами в уяві читача.

Читайте також: "Скільки вихідних буде на новорічні свята у 2020 році".