Огляду на стан сп’яніння підлягають водії транспортних засобів, щодо яких у поліцейського уповноваженого підрозділу Національної поліції України є підстави вважати, що вони перебувають у стані сп’яніння згідно з ознаками такого стану.
Процедуру проведення огляду водіїв транспортних засобів на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, та оформлення результатів такого огляду регулює Інструкція від 9 листопада 2015 року №1452/735. Повідомляє пресслужба "Адвокат права".
Інструкція розділяє ознаки алкогольного та наркотичного сп’яніння.
Ознаками алкогольного сп’яніння є:
- запах алкоголю з порожнини рота;
- порушення координації рухів;
- порушення мови;
- виражене тремтіння пальців рук;
- різка зміна забарвлення шкірного покриву обличчя;
- поведінка, що не відповідає обстановці.
Ознаками наркотичного чи іншого сп’яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, є:
- наявність однієї чи декількох ознак стану алкогольного сп’яніння (крім запаху алкоголю з порожнини рота);
- звужені чи дуже розширені зіниці, які не реагують на світло;
- сповільненість або навпаки підвищена жвавість чи рухливість ходи, мови;
- почервоніння обличчя або неприродна блідість.
В той же час Інструкція не надає право працівникам поліції примушувати особу вчиняти будь-які дії, як то витягувати руки, плювати на землю. Ознаки сп’яніння поліцейські мають виявляти під час спілкування з водієм, виходячи з його поведінки.
Вимога ж поліцейського "здійснити плювок слини з ротової порожнини з метою виявлення її сухості" взагалі не узгоджується з жодною із ознак сп’яніння, і інакше як принизливе та упереджене ставлення до позивача її суд розцінити не може.
Оцінюючи подібні дії, суд вважає їх такими, що порушують загальні засади діяльності поліцейських.
Огляд на стан сп’яніння проводиться:
1) поліцейським на місці зупинки транспортного засобу з використанням спеціальних технічних засобів, дозволених до застосування МОЗ та Держспоживстандартом;
2) лікарем закладу охорони здоров’я (у сільській місцевості за відсутності лікаря фельдшером фельдшерсько-акушерського пункту, який пройшов спеціальну підготовку).