В понеділок зранку я навідався до свого лікаря. Був дуже серйозний випадок внутрішньо-вербального колапсу думки. Я пояснив лікарю, що на роботу мені треба, а якщо не вилікувати, то ніяк. Рудий мужчина в білому халаті пильно на мене глянув і сказав:
-Колапс думки це вкрай серйозно, і з його лікуванням треба поспішити, я зараз же випишу вам рецепт.
Як же добре, подумав я, ВВКД вже зовсім замучив, працювати не дає. Лікар мовчки сидів, втупившись в листок, на якому ще дві хвилини тому мав бути мій рецепт.
-Ну ж бо, лікарю, скоріше! – підганяв його я.
-Ви знаєте, шановний – повільно почав лікар – я от тут щойно звернув увагу на свій астрологічний календар і помітив, Сатурн сьогодні не в Стрільці! Я можу виписувати рецепти, лише коли Сатурн в Стрільці.
Так і не отримавши свого рецепту і добряче вилаявшись на цього нездару я пішов далі у справах – в банк.
Сатурн не в Стрільці, ну ви тільки подумайте! Все ще лаючись в себе в голові, я вирішив, що непогано було б зараз подихати свіжим повітрям і тому пішов пішки замість того, щоб поїхати на метро. На світлофорі вже блимало зелене світло, сигналізуючи, що йти вже пізно, тому я зупинився. Але раптом мене хтось штовхнув і смикнув за руку. Не встигши знову зловити рівновагу я лише побачив, як якийсь хлопець перебігав дорогу на червоне світло. З моїм ноутбуком! Якась жіночка поруч заверещала: «Поліція! Поліція, тут крадій!». Раптом нізвідки підбігли два молодика у формі, у одного з них замість гумової дубинки була селфі-палка.
-Це ви тут крадій? – запитав мене той, що з селфі-палкою.
-Що? Ні! Я жертва, в мене вкрали ноутбук, он той хлопець, що біжить на іншій стороні вулиці! Доженіть його!
-Ну знаєте, щось сьогодні зовсім немає натхнення бігати, давайте краще акта напишемо? – сказав той, що з дубинкою.
-Якого акта!? Ви хіба не бачите, що злодія ще можна наздогнати? Хіба це не ваш обов’язок? – Майже істерично закричав я.
-Громадянине, заспокойтесь, у нас взагалі-то дифузія обов’язків. Прізвище, ім’я та по-батькові, будь ласка. – Почав записувати акт, той що з дубинкою, поки інший розкладав селлфі-палку аби зробити фото.
Внутрішньо-вербальний колапс думки та ще й ноутбук вкрали, добре хоч гаманець в піджаку був, а то й кредит не заплатив би. Заходжу в банк, сідаю за стіл до консультантки Машеньки (так і написано на бейджі, чесне слово), в якої я оплачую кредит щомісяця і кажу:
-Добрий день Машенька, я хочу внести останній платіж по кредиту – говорю я веселим голосом, останній все ж таки!
-А, це знову Ви – голос Машеньки ще ніколи не був таким втомленим – сьогодні, на жаль, кредит погасити неможливо. Приходьте завтра.
-Марія – я враз став серйозним - як це не можна?
-Я Машенька, взагалі-то. Ми вчора святкували день народження головного менеджера, нам сьогодні зовсім не до Ваших кредитів. Приходьте завтра.
-Кхм. Машенька, що за непрофесіоналізм? Ви ж банкір! – я вже майже кричу на дівчину.
-Тсс! – вона притискає пальцем губи. – Приходьте. Завтра.
Що за неподобство? Сьогодні хоч хтось свою роботу може виконувати?! Я глянув на годинник – дванадцята година дня. Точно, робота! Я біг настільки швидко, що здається й сам Усейн Болт мене не обігнав би, тож я стояв у дверях редакції, захеканий, вже за п’ятнадцять хвилин. Мене з порога громовим голосом зустрічає головний редактор і запитує:
-Ти де вештався? Твоя стаття мала лежати в мене на столі ще о десятій! – сказав гол. ред. пригрозивши кулаком.
-Вибачте мене, Аркадій Степанович! Я не написав, на жаль, в мене дуже серйозний випадок внутрішньо-вербального колапсу думки.